Телефонуйте +380(67)5927717
Пишіть нам +380(63)5927717
КОТИГОРОШКО
КОТИГОРОШКО
Був собі один чоловік. Мав він шестеро синів та одну дочку. Пішли сини в поле орати і наказали сестрі, щоб принесла їм обід. Вона й каже:
— А де ж ви будете орати? Я не знаю.
Вони кажуть:
— Ми будемо тягти скибу від дому аж до тієї ниви, де будемо орати, — то ти за тією борозною і йди.
Поїхали вони. А змій, що живе за тим полем, у лісі, взяв ту скибу затоптав, а свою протяг до своїх палаців. От сестра як понесла братам обід, то пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого палацу. Там її змій і вхопив.
Поприходили сини ввечері додому та й кажуть матері:
— Весь день орали, а ви нам не принесли обідати.
— Як то? Адже Оленка понесла. Чи не заблукала?
Брати й кажуть:
— Треба йти шукати її. Та й пішли всі шестеро за тією скибою
і зайшли-таки до того змієвого палацу, де їхня сестра була. Приходять туди, а вона там сидить та журиться.
— Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? Він же вас поїсть!
Коли це й змій летить.
— А, — каже, — людський дух пахне. А що, хлопці, битися прийшли чи миритися?
— Ні, — кажуть, — битися!
— Ходімо ж на залізний тік!
Пішли на залізний тік битися. Недовго й бились: як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Взяв їх тоді ледве живих та й закинув до глибокої темниці.
А той чоловік та жінка чекають-чекають на синів — немає нікого. От одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж бачить — котиться горошина по дорозі. Жінка взяла горошину та й з'їла.
Згодом народився в неї син. Назвали його Котигорошком.
Ріс хлопець як з води — небагато років, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь, — докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли камінь викинути. Поки батько ходив, Котигорошко узяв та й викинув. Приходять люди, як глянули — аж поторопіли. Злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя та й підхопив, люди й повтікали. От копають далі та й докопалися до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й сховав. От і питається якось Котигорошко в батька та матері:
— А де ж мої брати й сестра?
— Е-е, — кажуть, — синку, була в тебе і сестра, і шестеро братів, та таке й таке з ними трапилось.
— Ну, — каже він, — піду їх шукати. Батько й мати умовляють його.
— Не йди, сину, шестеро пішло та загинуло, а то ти один, щоб не загинув!
— Ні, таки піду! Як же свою кров та не визволити?
Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.
— Скуй, — каже, — мені булаву, та велику!
Як почав коваль кувати, то скував таку булаву, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, кинув угору та й каже до батька:
— Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме булава через дванадцять діб.
Та й ліг. На тринадцяту добу летить та булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розкололася надвоє. Він і каже:
— Ні, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру, — треба скувати іншу.
Знову поніс її до коваля.
— На, — каже, — перекуй, щоб була по мені!
Викував коваль ще більшу. Котигорошко й ту шпурнув угору та й ліг спати на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве — аж земля дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця, — булава як ударилась об нього, — тільки трошки зігнулась.
— Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарі, — піду.
Узяв ту булаву, в торбу поклав буханців та сухарів, попрощався і пішов.
Пішов за тією скибою та й зайшов у ліс. Іде тим лісом, іде та й іде. Коли приходить до великого двору. Входить на двір, тоді в будинок, а змія немає, сама сестра Оленка вдома.
— Здорова була, дівчино! — каже Котигорошко.
— Здоров був, парубок! Та чого ти сюди зайшов: прилетить змій, то він тебе з'їсть.
— А може, й не з'їсть! А ти ж хто така?
— Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв, а шестеро братів пішли визволяти та й загинули.
— Де ж вони? — питається Котигорошко.
— Закинув змій до темниці, та й не знаю, чи ще живі, чи, може, на попілець потрухли.
— Я тебе визволю, — каже Котигорошко.
— Де тобі визволити? Шестеро не визволили, а то б ти сам! — каже Оленка.
— Дарма! — відказує Котигорошко. Та й сів на вікні, дожидається. Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату зайшов — каже:
— Ге, людський дух пахне!
— Де б то не пахло, — відказує Котигорошко, — коли я прийшов.
— Агов, хлопче, а чого тобі тут треба? Битися чи миритися?
— Де то вже миритися — битися! — каже Котигорошко.
— Ходімо ж на залізний тік!
— Ходімо!
Прийшли. Змій і каже:
— Бий ти!
— Ні, — каже Котигорошко, — бий ти спочатку!
От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Витяг ноги Котигорошко, як махнув булавою, як ударив змія, — ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка, — і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у тік, ударив утретє, — зовсім убив.
Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони ледве-ледве живі. Забрав їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішли додому.
От ідуть, а він їм і не признається, що він їхній брат. Перейшли так скільки дороги, сіли під дубом спочивати. Котигорошко притомився після того бою та й заснув. А ті шестеро братів і радяться:
— Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам убив. Та й добро змієве він собі все забере.
Радилися-радилися та й нарадилися: поки він спить, не почує, — прив'язати його добре ликом до дуба, щоб не вирвався, — тут його звір і розірве. Як вирішили, так і зробили: прив'язали та й пішли собі.
А Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається — прив'язаний. Він як рвонувся, — так того дуба й вивернув із корінням. От узяв тоді того дуба на плечі та й пішов додому.
Підходить до хати, аж чує — брати вже прийшли та й розпитуються в матері:
— А що, мамо, чи в вас іще були діти?
— Аякже! Син Котигорошко був, та вас пішов визволяти.
Вони тоді схаменулися:
— Оце ж ми його прив'язали, — треба бігти та одв'язати.
А Котигорошко як кине тим дубом у хату, — замалим хати не розвалив.
— Лишайтесь же, коли ви такі! — каже. — Піду я в світ.
Та й пішов, на плечі булаву взявши. Іде собі та й іде, коли дивиться — відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко:
— Боже поможи!
— Дай Боже здоров'я!
— А що ти, чоловіче, робиш?
— Гори розпихаю, щоб шлях був.
— А куди йдеш? — питає Котигорошко.
— Щастя шукати.
— Ну, то й я туди. А як ти звешся?
— Вернигора. А ти?
— Котигорошко. Ходімо разом!
— Ходімо.
Пішли вони. Ідуть, коли бачать: чоловік серед лісу як махне рукою — так дуби й вивертає з корінням.
— Боже поможи!
— Дай Боже здоров'я!
— А що ти, чоловіче, робиш?
— Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.
— А куди йдеш?
— Щастя шукати.
— Ну, то й ми туди. А як звешся?
— Вернидуб. А ви?
— Котигорошко та Вернигора. Ходімо разом!
— Ходімо.
Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать — чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою: як крутнув вусом, — так вода й розступилася, що й по дну можна перейти. Вони до нього:
— Боже поможи!
— Дай Боже здоров'я!
— А що ти, чоловіче, робиш?
— Та воду відвертаю, щоб річку перейти.
— А куди йдеш?
— Щастя шукати.
— Ну, то й ми туди. А як звешся?
— Крутивус. А ви?
— Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходімо разом!
— Ходімо!
Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі — то Вернигора перекине, де ліс — Вернидуб виверне, де річка — Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс, коли бачать, — в лісі стоїть хатка. Увійшли — нікого нема. Котигорошко й каже:
— Отут ми й заночуємо.
Переночували, на другий день Котигорошко каже:
— Ти, Вернигоро, лишайся вдома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати.
Коли хтось стукає в двері:
— Відчини!
— Невеликий пан, відчиниш і сам, — каже Вернигора.
Двері відчинились, та й знову хтось кричить:
— Пересади через поріг!
— Невеликий пан, перелізеш і сам.
Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив його на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернигори із спини ремінь шкіри видрав та й подався.
Вернигора крутивсь-крутивсь, якось зірвався з гвіздка, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.
— А чого ти запізнився з обідом?
— Та задрімав трохи.
Наїлись та й полягали спати. На другий день устають, Котигорошко й каже:
— Ну, тепер ти, Вернидубе, лишайся, ми підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері:
— Відчини!
— Невеликий пан, відчиниш і сам.
— Пересади через поріг!
— Невеликий пан, перелізеш і сам. Коли лізе дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернидуба за чуба та й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба із спини ремінь шкіри видрав та й подався.
Вернидуб борсався, борсався, якось уже там із гвіздка зірвався та й ну швидше обід варити. Коли це приходить товариство.
— А що це ти з обідом спізнивсь?
— Та задрімав, — каже, — трохи...
А Вернигора вже й мовчить: здогадався, що воно було.
На третій день лишився Крутивус, і з ним те саме. А Котигорошко й каже:
— Ну, та й ліниві ви обід варити! Уже ж завтра ви йдіть на полювання, а я лишуся вдома.
Зранку ті троє пішли на полювання, а Котигорошко вдома залишився господарювати. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері:
— Відчини!
Відчинив двері — аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться.
— Пересади через поріг!
Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до нього, пнеться.
— А чого тобі? — питає Котигорошко.
— А ось побачиш чого, — каже дідок, доп'явся до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко:
— То ти такий! — та собі хап за бороду, вхопив сокиру, потяг його в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду й защепив її там.
— Коли ти, — каже, — такий, дідусю, що до чуба берешся, то посидь собі тут, я ще повернуся.
Приходить він у хату, вже й товариство поприходило.
— А що обід?
— Давно впрів.
Пообідали, а тоді Котигорошко й каже:
— А ходіть лише, я вам таке диво покажу, що ну!
Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема: вивернув дідок дуба з коренем та й потягнув за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що сталося, а ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв та реміння з спини драв.
— Е, — каже Котигорошко, — коли він такий, то ходімо його шукати.
А де дідок того дуба тяг, вони тим слідом і пішли. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно. Котигорошко й каже:
— Лізь туди, Вернигоро!
— А цур йому!
— Ну ти, Вернидубе.
Не схотів і Вернидуб, не схотів і Крутивус.
— Коли ж так, — каже Котигорошко, — полізу я сам. Давайте плести шнури.
Наплели вони шнурів, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже:
— Спускайте!
Почали вони спускати, довго спускали, а таки сягнули дна — аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити, коли дивиться — стоїть палац великий. Він увійшов у той палац, а там усе сяє золотом та коштовним камінням. Іде він покоями, — аж вибігає йому назустріч королівна — така гарна, така гарна, що й у світі кращої немає.
— Ой, — каже, — чоловіче добрий, чого ти сюди зайшов?
— Та я, — говорить Котигорошко, — шукаю діда маленького, що борода на сажень волочиться.
— Е, — каже вона, — дідок бороду з дубка визволяє. Не йди до нього, — він тебе вб'є, бо вже багато людей повбивав.
— Не вб'є! — каже Котигорошко, — то ж я йому й бороду защепив. А ти ж чого тут живеш?
— А я, — каже, — королівна, та мене цей дідок украв і в неволі тримає.
— Ну, то я тебе визволю. Веди мене до нього!
Вона й повела. Коли справді: сидить дідок і вже бороду визволив з дубка. Як побачив Котигорошка, то й каже:
— А чого ти прийшов? Битися чи миритися?
— Де вже, — каже Котигорошко, — миритися — битися!
От і почали вони битися. Бились, бились, і таки вбив Котигорошко дідка своєю булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й коштовності у три мішки та й пішли до тієї ями, якою він спускався. Прийшов і гукає:
— Агов, побратими, чи ви ще є?
— Є!
Він прив'язав до мотузка один мішок та й сіпнув, щоб тягли.
Витягли, спустили знову мотузок. Він прив'язав другий мішок:
— І це ваше.
І третій їм віддав, — усе, що добув. Тоді прив'язав до мотузка королівну.
— А це моє, — каже.
Витягли ті троє королівну, тоді вже Котигорошка треба тягти. Вони й замислилися:
— Нащо його тягти? Нехай королівна нам дістанеться. Підіймемо його вгору та тоді й пустимо, — він упаде та й уб'ється.
А Котигорошко та й догадався, що вони задумали, узяв прив'язав до мотузка каменюку.
— Тягніть мене! — гукає.
Вони підтягли високо, а тоді й кинули, — камінь тільки гуп!
— Добрі ж ви, — сказав Котигорошко та пішов підземним світом. Іде та іде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Коли чує — на дубі пищать орлята в гнізді. Він заліз на дуб та й прикрив їх своєю свитою. Скінчився дощ, прилітає орел, тих орлят батько. Побачив він, що діти вкриті, та й питає.
— Хто це вас накрив?
— Як не з'їси його, то ми скажемо.
— Ні, — каже, — не з'їм.
— Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.
Орел прилетів до Котигорошка та й каже:
— Кажи, що тобі треба, я тобі все дам, бо це вперше сталося, що мої діти залишилися живими, а то все я полечу, а тут піде дощ та град — вони в гнізді й заллються.
— Винеси мене, — каже Котигорошко, — на той світ.
Ну, добру ти мені загадку загадав. Та дарма, треба летіти. Візьмемо з собою шість бочок м'яса та шість бочок води, то як я летітиму та поверну до тебе голову праворуч, то ти мені вкинеш в рот шматок м'яса, а як поверну ліворуч, то даси трохи води, а то не долечу й упаду. Взяли вони шість бочок м'яса та шість бочок води, сів Котигорошко на орла, — полетіли. Летять та й летять, як поверне орел голову праворуч, то Котигорошко йому вкине в рот шмат м'яса, а як ліворуч — дасть йому трохи води. Довго так летіли, от-от уже долітають до цього світу. Коли орел повертає голову праворуч, а в бочці і шматочка м'яса немає. Тоді Котигорошко відрізав у себе литку та й кинув орлуові в рот. Вилетіли, орел і питається:
— Що це ти мені таке добре дав аж наприкінці?
Котигорошко й показав на свою ногу:
— От чого, — каже.
Тоді орел виригнув литку, полетів і приніс цілющої води: як притулили литку та покропили тією водою, вона й приросла.
Орел тоді повернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у нього живуть та й сваряться поміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться.
Коли це приходить Котигорошко. Вони полякалися, а він каже:
— Ви мене зрадили, — мушу вас покарати.
Та й покарав.
А сам одружився з тією королівною та й досі живе щасливо.