загрузка...
Мои Сказки. Сказки о Вашем ребенке
Маєте запитання?
Телефонуйте +380(67)5927717
Пишіть нам +380(63)5927717

КОТИГОРОШКО

КОТИГОРОШКО

КОТИГОРОШКО 

Був собі один чоловік. Мав він шестеро синів та одну дочку. Пішли сини в поле орати і наказали сестрі, щоб принесла їм обід. Вона й каже:

А де ж ви будете орати? Я не знаю. 

Вони кажуть:

Ми будемо тягти скибу від дому аж до тієї ниви, де будемо орати, — то ти за тією борозною і йди.

Поїхали вони. А змій, що живе за тим полем, у лісі, взяв ту скибу затоптав, а свою протяг до своїх палаців. От сестра як понесла братам обід, то пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого палацу. Там її змій і вхопив.

Поприходили сини ввечері додому та й кажуть матері:

Весь день орали, а ви нам не принесли обідати.

Як то? Адже Оленка понесла. Чи не заблукала?

Брати й кажуть:

Треба йти шукати її. Та й пішли всі шестеро за тією скибою

і зайшли-таки до того змієвого палацу, де їхня сестра була. Приходять туди, а вона там сидить та журиться.

Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? Він же вас поїсть!

Коли це й змій летить.

А, — каже, — людський дух пахне. А що, хлопці, битися прийшли чи миритися?

Ні, — кажуть, — битися!

Ходімо ж на залізний тік!

Пішли на залізний тік битися. Недовго й бились: як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Взяв їх тоді ледве живих та й закинув до глибокої темниці.

А той чоловік та жінка чекають-чекають на синів — немає нікого. От одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж бачить — котиться горошина по дорозі. Жінка взяла горошину та й з'їла.

Згодом народився в неї син. Назвали його Котигорошком.

Ріс хлопець як з води — небагато років, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь, — докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли камінь викинути. Поки батько ходив, Котигорошко узяв та й викинув. Приходять люди, як глянули — аж поторопіли. Злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя та й підхопив, люди й повтікали. От копають далі та й докопалися до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й сховав. От і питається якось Котигорошко в батька та матері:

А де ж мої брати й сестра?

Е-е, — кажуть, — синку, була в тебе і сестра, і шестеро братів, та таке й таке з ними трапилось.

Ну, — каже він, — піду їх шукати. Батько й мати умовляють його.

Не йди, сину, шестеро пішло та загинуло, а то ти один, щоб не загинув!

Ні, таки піду! Як же свою кров та не визволити?

Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.

Скуй, — каже, — мені булаву, та велику!

Як почав коваль кувати, то скував таку булаву, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, кинув угору та й каже до батька:

Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме булава через дванадцять діб.

Та й ліг. На тринадцяту добу летить та булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розкололася надвоє. Він і каже:

Ні, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру, — треба скувати іншу.

Знову поніс її до коваля.

На, — каже, — перекуй, щоб була по мені!

Викував коваль ще більшу. Котигорошко й ту шпурнув угору та й ліг спати на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве — аж земля дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця, — булава як ударилась об нього, — тільки трошки зігнулась.

Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарі, — піду.

Узяв ту булаву, в торбу поклав буханців та сухарів, попрощався і пішов.

Пішов за тією скибою та й зайшов у ліс. Іде тим лісом, іде та й іде. Коли приходить до великого двору. Входить на двір, тоді в будинок, а змія немає, сама сестра Оленка вдома.

Здорова була, дівчино! — каже Котигорошко.

Здоров був, парубок! Та чого ти сюди зайшов: прилетить змій, то він тебе з'їсть.

А може, й не з'їсть! А ти ж хто така?

Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв, а шестеро братів пішли визволяти та й загинули.

Де ж вони? — питається Котигорошко.

Закинув змій до темниці, та й не знаю, чи ще живі, чи, може, на попілець потрухли.

Я тебе визволю, — каже Котигорошко.

Де тобі визволити? Шестеро не визволили, а то б ти сам! — каже Оленка.

Дарма! — відказує Котигорошко. Та й сів на вікні, дожидається. Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату зайшов — каже:

Ге, людський дух пахне!

Де б то не пахло, — відказує Котигорошко, — коли я прийшов.

Агов, хлопче, а чого тобі тут треба? Битися чи миритися?

Де то вже миритися — битися! — каже Котигорошко.

Ходімо ж на залізний тік!

Ходімо!

Прийшли. Змій і каже:

Бий ти!

Ні, — каже Котигорошко, — бий ти спочатку!

От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Витяг ноги Котигорошко, як махнув булавою, як ударив змія, — ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка, — і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у тік, ударив утретє, — зовсім убив.

Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони ледве-ледве живі. Забрав їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішли додому.

От ідуть, а він їм і не признається, що він їхній брат. Перейшли так скільки дороги, сіли під дубом спочивати. Котигорошко притомився після того бою та й заснув. А ті шестеро братів і радяться:

Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам убив. Та й добро змієве він собі все забере.

Радилися-радилися та й нарадилися: поки він спить, не почує, — прив'язати його добре ликом до дуба, щоб не вирвався, — тут його звір і розірве. Як вирішили, так і зробили: прив'язали та й пішли собі.

А Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається — прив'язаний. Він як рвонувся, — так того дуба й вивернув із корінням. От узяв тоді того дуба на плечі та й пішов додому.

Підходить до хати, аж чує — брати вже прийшли та й розпитуються в матері:

А що, мамо, чи в вас іще були діти?

Аякже! Син Котигорошко був, та вас пішов визволяти. 

Вони тоді схаменулися:

Оце ж ми його прив'язали, — треба бігти та одв'язати.

А Котигорошко як кине тим дубом у хату, — замалим хати не розвалив.

Лишайтесь же, коли ви такі! — каже. — Піду я в світ.

Та й пішов, на плечі булаву взявши. Іде собі та й іде, коли дивиться — відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко:

Боже поможи!

Дай Боже здоров'я!

А що ти, чоловіче, робиш?

Гори розпихаю, щоб шлях був.

А куди йдеш? — питає Котигорошко.

Щастя шукати.

Ну, то й я туди. А як ти звешся?

Вернигора. А ти?

Котигорошко. Ходімо разом!

Ходімо.

Пішли вони. Ідуть, коли бачать: чоловік серед лісу як махне рукою — так дуби й вивертає з корінням.

Боже поможи!

Дай Боже здоров'я!

А що ти, чоловіче, робиш?

Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.

А куди йдеш?

Щастя шукати.

Ну, то й ми туди. А як звешся?

Вернидуб. А ви?

Котигорошко та Вернигора. Ходімо разом!

Ходімо.

Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать — чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою: як крутнув вусом, — так вода й розступилася, що й по дну можна перейти. Вони до нього:

Боже поможи!

Дай Боже здоров'я!

А що ти, чоловіче, робиш?

Та воду відвертаю, щоб річку перейти.

А куди йдеш?

Щастя шукати.

Ну, то й ми туди. А як звешся?

Крутивус. А ви?

Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходімо разом!

Ходімо!

Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі — то Вернигора перекине, де ліс — Вернидуб виверне, де річка — Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс, коли бачать, — в лісі стоїть хатка. Увійшли — нікого нема. Котигорошко й каже:

Отут ми й заночуємо. 

Переночували, на другий день Котигорошко каже:

Ти, Вернигоро, лишайся вдома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання. 

Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати.

Коли хтось стукає в двері:

Відчини!

Невеликий пан, відчиниш і сам, — каже Вернигора.

Двері відчинились, та й знову хтось кричить:

Пересади через поріг!

Невеликий пан, перелізеш і сам.

Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив його на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернигори із спини ремінь шкіри видрав та й подався.

Вернигора крутивсь-крутивсь, якось зірвався з гвіздка, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.

А чого ти запізнився з обідом?

Та задрімав трохи. 

Наїлись та й полягали спати. На другий день устають, Котигорошко й каже: 

Ну, тепер ти, Вернидубе, лишайся, ми підемо на полювання.

Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері:

Відчини!

Невеликий пан, відчиниш і сам.

Пересади через поріг!

Невеликий пан, перелізеш і сам. Коли лізе дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернидуба за чуба та й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба із спини ремінь шкіри видрав та й подався.

Вернидуб борсався, борсався, якось уже там із гвіздка зірвався та й ну швидше обід варити. Коли це приходить товариство.

А що це ти з обідом спізнивсь?

Та задрімав, — каже, — трохи...

А Вернигора вже й мовчить: здогадався, що воно було.

На третій день лишився Крутивус, і з ним те саме. А Котигорошко й каже:

Ну, та й ліниві ви обід варити! Уже ж завтра ви йдіть на полювання, а я лишуся вдома.

Зранку ті троє пішли на полювання, а Котигорошко вдома залишився господарювати. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері:

Відчини!

Відчинив двері — аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться.

Пересади через поріг!

Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до нього, пнеться.

А чого тобі? — питає Котигорошко.

А ось побачиш чого, — каже дідок, доп'явся до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко:

То ти такий! — та собі хап за бороду, вхопив сокиру, потяг його в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду й защепив її там. 

— Коли ти, — каже, — такий, дідусю, що до чуба берешся, то посидь собі тут, я ще повернуся.

Приходить він у хату, вже й товариство поприходило.

А що обід?

Давно впрів.

Пообідали, а тоді Котигорошко й каже:

А ходіть лише, я вам таке диво покажу, що ну!

Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема: вивернув дідок дуба з коренем та й потягнув за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що сталося, а ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв та реміння з спини драв.

Е, — каже Котигорошко, — коли він такий, то ходімо його шукати.

А де дідок того дуба тяг, вони тим слідом і пішли. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно. Котигорошко й каже:

Лізь туди, Вернигоро!

А цур йому!

Ну ти, Вернидубе.

Не схотів і Вернидуб, не схотів і Крутивус.

Коли ж так, — каже Котигорошко, — полізу я сам. Давайте плести шнури.

Наплели вони шнурів, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже:

Спускайте!

Почали вони спускати, довго спускали, а таки сягнули дна — аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити, коли дивиться — стоїть палац великий. Він увійшов у той палац, а там усе сяє золотом та коштовним камінням. Іде він покоями, — аж вибігає йому назустріч королівна — така гарна, така гарна, що й у світі кращої немає.

Ой, — каже, — чоловіче добрий, чого ти сюди зайшов?

Та я, — говорить Котигорошко, — шукаю діда маленького, що борода на сажень волочиться. 

Е, — каже вона, — дідок бороду з дубка визволяє. Не йди до нього, — він тебе вб'є, бо вже багато людей повбивав.

Не вб'є! — каже Котигорошко, — то ж я йому й бороду защепив. А ти ж чого тут живеш?

А я, — каже, — королівна, та мене цей дідок украв і в неволі тримає.

Ну, то я тебе визволю. Веди мене до нього!

Вона й повела. Коли справді: сидить дідок і вже бороду визволив з дубка. Як побачив Котигорошка, то й каже:

А чого ти прийшов? Битися чи миритися? 

Де вже, — каже Котигорошко, — миритися — битися!

От і почали вони битися. Бились, бились, і таки вбив Котигорошко дідка своєю булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й коштовності у три мішки та й пішли до тієї ями, якою він спускався. Прийшов і гукає:

Агов, побратими, чи ви ще є?

Є!

Він прив'язав до мотузка один мішок та й сіпнув, щоб тягли.

Витягли, спустили знову мотузок. Він прив'язав другий мішок:

І це ваше.

І третій їм віддав, — усе, що добув. Тоді прив'язав до мотузка королівну.

А це моє, — каже.

Витягли ті троє королівну, тоді вже Котигорошка треба тягти. Вони й замислилися:

Нащо його тягти? Нехай королівна нам дістанеться. Підіймемо його вгору та тоді й пустимо, — він упаде та й уб'ється.

А Котигорошко та й догадався, що вони задумали, узяв прив'язав до мотузка каменюку.

Тягніть мене! — гукає.

Вони підтягли високо, а тоді й кинули, — камінь тільки гуп!

Добрі ж ви, — сказав Котигорошко та пішов підземним світом. Іде та іде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Коли чує — на дубі пищать орлята в гнізді. Він заліз на дуб та й прикрив їх своєю свитою. Скінчився дощ, прилітає орел, тих орлят батько. Побачив він, що діти вкриті, та й питає.

Хто це вас накрив?

Як не з'їси його, то ми скажемо.

Ні, — каже, — не з'їм.

Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.

Орел прилетів до Котигорошка та й каже:

Кажи, що тобі треба, я тобі все дам, бо це вперше сталося, що мої діти залишилися живими, а то все я полечу, а тут піде дощ та град — вони в гнізді й заллються.

Винеси мене, — каже Котигорошко, — на той світ.

Ну, добру ти мені загадку загадав. Та дарма, треба летіти. Візьмемо з собою шість бочок м'яса та шість бочок води, то як я летітиму та поверну до тебе голову праворуч, то ти мені вкинеш в рот шматок м'яса, а як поверну ліворуч, то даси трохи води, а то не долечу й упаду. Взяли вони шість бочок м'яса та шість бочок води, сів Котигорошко на орла, — полетіли. Летять та й летять, як поверне орел голову праворуч, то Котигорошко йому вкине в рот шмат м'яса, а як ліворуч — дасть йому трохи води. Довго так летіли, от-от уже долітають до цього світу. Коли орел повертає голову праворуч, а в бочці і шматочка м'яса немає. Тоді Котигорошко відрізав у себе литку та й кинув орлуові в рот. Вилетіли, орел і питається:

Що це ти мені таке добре дав аж наприкінці?

Котигорошко й показав на свою ногу:

От чого, — каже.

Тоді орел виригнув литку, полетів і приніс цілющої води: як притулили литку та покропили тією водою, вона й приросла.

Орел тоді повернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у нього живуть та й сваряться поміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться.

Коли це приходить Котигорошко. Вони полякалися, а він каже:

Ви мене зрадили, — мушу вас покарати. 

Та й покарав.

А сам одружився з тією королівною та й досі живе щасливо.