ТЕЛЕСИК

ТЕЛЕСИК

Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться вони: «Хто ж нас догляне, як у нас дітей нема?» От баба й просить діда:

— Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку. Зробимо колисочку, я покладу деревинку в колисочку та й буду колисати; от буде мені хоч забавка!

Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку. Поклала баба ту деревинку в колисочку — колише й пісню співає:

Люлі-люлі, Телесику, 

Наварила кулешику, 

І з ніжками, і з ручками, 

Буду тебе годувати!

Колисала-колисала, аж полягали вони увечері спати. Устають вранці — аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того синка Телесиком.

Росте той синок та й росте, — і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього.

От як підріс він, то й каже:

— Зробіть мені, тату, золотий човник і срібне весельце: буду я рибалити та вас годувати!

От дід зробив золотий човник і срібне весельце, спустили на річку — він і поплив. Плаває Телесик по річці, рибалить та годує діда й бабу, наловить та віддасть — і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже:

— Гляди ж, синку, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи подалі.

От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:

— Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!

Телесик почув:

— Ближче, ближче, човнику, до бережка, — це ж моя матінка снідати принесла! Пристав до бережка, наївся, напився, віддав матері рибку, відіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибалити!

А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, прийшла до берега та й давай гукати грубим голосом:

— Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!

А він чує:

— То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!

Махнув весельцем — човник і поплив. А змія постояла-постояла та й пішла від берега геть. От мати Телесикова наварила йому обідати, понесла до берега та й кличе:

— Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!

Він почув:

— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла.

Приплив до берега, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човника і поплив знову.

А змія приходить до берега та кличе грубим голосом:

— Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!

А він почув, що не материн то голос, та й махнув весельцем:

— Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!

Човник і поплив далі. Змія бачить, що нічого не вдіє, та й рушила до коваля:

— Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телесикової матері!

Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати:

— Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!

А він подумав, що то мати:

— Ближче, ближче, човнику, до бережка, — то ж мені матінка їсти принесла!

Та й приплив до бережка. А змія мерщій ухопила його з човна та й понесла до своєї хати. Приносить до хати:

— Зміючко Оленко, відчини! Оленка відчинила, змія ввійшла в хату.

— Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу, та будемо гуляти.

Та й побігла кликати гостей. От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається, а тоді й каже:

— Сідай, Телесику, на лопату! А він каже:

— Коли ж не вмію, як його сідати?

— Та вже сідай! — каже Оленка. Він і поклав на лопату руку.

— Так? — каже.

— Та ні: сідай зовсім! Він поклав голову:

— Отак, може?

— Та ні, ні! Сідай увесь.

— А як же? Хіба так? — та й поклав ногу.

— Та ні, — каже Оленка, — ні, не так!

— Ну то покажи ж, — каже Телесик, — бо я не знаю як.

Вона й почала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч і заслінкою затулив; а сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить.

От змія прилітає з гостями.

— Зміючко Оленко, відчини. 

Не чуть.

— Зміючко Оленко, відчини. 

— Не озивається. От вража Оленка — вже десь повіялась! От змія сама відчинила хату, повходили

гості, посідали за стіл. Відкрила змія заслінку, вийняла печеню, та й їдять, — думали, що то Телесик. Попоїли добре, повиходили надвір та й качаються по траві:

— Покочуся, повалюся, Телесикового м'ясця наївшись!

А Телесик із явора:

— Покотіться, поваліться, Оленчиного м'ясця наївшись!

Вони слухають: «Де це?» Та знов:

— Покочуся, повалюся, Телесикового м'ясця наївшись!

А він їм:

— Покотіться, поваліться, Оленчиного м'ясця наївшись!

Вони думають: «Що воно таке?» Давай шукати, давай дивитися, та й угледіли Телесика на яворі. Кинулись до явора та й почали його гризти.

Гризли, гризли, аж зуби поламали, — а не перегризуть.

Кинулись до коваля:

— Ковалю, ковалю, скуй нам зуби, щоб того явора перегризти!

Коваль і скував. Вони як почали знову... От-от уже перегризуть. Коли летить табун гусей. Телесик їх і просить:

Гуси, гуси, гусенята! 

Візьміть мене на крилята 

Та понесіть до батечка,

А в батечка — їсти й пити, 

Ще й хороше походити! 

А гуси й кажуть:

— Нехай тебе середні візьмуть!

А змії гризуть, гризуть... Аж летить знову табун гусей. Телесик і просить:

Гуси, гуси, гусенята! 

Візьміть мене на крилята 

Та понесіть до батечка,

А в батечка — їсти й пити, 

Ще й хороше походити!

Так і ці йому кажуть:

— Нехай тебе задні візьмуть!

А явір аж тріщить. Відпочинуть змії — та й знову гризуть, відпочинуть — та й знов...

Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх просить:

Гуси, гуси, гусенята! 

Візьміть мене на крилята

Та понесіть до батечка, 

А в батечка — їсти й пити, 

Ще й хороше походити!

І ці кажуть:

— Нехай тебе заднє візьме! 

Та й полетіли. Сидить сердешний Телесик, — от-от явір

упаде, от-от доведеться пропасти!

Коли це летить собі одним-одне гусеня: відбилось — насилу летить.

Телесик до нього:

Гуся, гуся, гусенятко! 

Візьми мене на крилятко 

Та понеси до батечка, 

А в батечка — їсти й пити, 

Ще й хороше походити! 

- Сідай! — каже та й ухопило його на крила.

Та втомилось, сердешне, так низенько несе. А змія за ним — чи не вхопить його — женеться. Та таки не наздогнала. От гусеня принесло та й посадило Телесика на причілку* знадвору, а само ходить, пасеться. Сидить Телесик на причілку та й слухає, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, виймає з печі й каже:

— Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок!

А Телесик знадвору:

— А мені?

То це вона знову виймає пиріжки та й каже:

— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені! 

А Телесик знов:

— А мені? Вони й почули.

— Що це? Чи ти чуєш, діду, хтось наче гукає?

— Та то, — каже дід, — мабуть, так учувається.

То знов баба:

— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!

— А мені? — з причілка каже Телесик.

— От же таки озивається! — говорить баба та зирк у вікно — аж на причілку Телесик.

Вони тоді з хати вибігли, вхопили його та внесли в хату. Та такі раді! А гусятко ходить по двору, баба й побачила:

— Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу.

А Телесик каже:

— Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був.

От вони нагодували його і напоїли, ще й під крильця насипали пшона. Так воно й полетіло